Відділення дошкільної освіти є структурним підрозділом Івано-Франківського коледжу Державного вищого навчального закладу «Прикарпатський національний університет імені Василя Стефаника», який було створено 28 серпня 2014 року відповідно до наказу Міністерства освіти і науки України № 590 від 14 травня 2014 року «Деякі питання діяльності структурних підрозділів ДВНЗ «Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника». Воно існує з моменту заснування коледжу.
З вересня 2017 року відділення функціонує за новою адресою: вул.Шевченка, буд.82.
Богдан Максимець,
викладач вищої категорії Івано-Франківського коледжу ДВНЗ «Прикарпатський національний університет імені Василя Стефаника», викладач-методист, кандидат політичних наук
ІСТОРИЧНИЙ ЕКСКУРС
«ПРОСВІТА», «СЕЛЯНСЬКА БУРСА», «УКРАЇНСЬКА ЖІНОЧА ГІМНАЗІЯ», «ВІДДІЛЕННЯ ДОШКІЛЬНОЇ ОСВІТИ КОЛЕДЖУ»
Будівля на сучасній вулиці Шевченка, 82 (колишня вулиця Липова, ч. 80), що в Івано-Франківську, – пам’ятка архітектури місцевого значення (№ 395-іф). Це є двоповерхова кам’яниця, споруджена близько 1897 року на замовлення містянина Зендера Дуба як прибутковий будинок, у якому здавалися квартири. У ньому деякий час проживала велика родина єврейського купця Захера Бер Йонаса. Будинок у плані Г-подібний, має два поверхи та арковий проїзд по осі, в архітектурі простежуються мотиви класицизму та еклектики. Навіть тепер споруда досить доглянута, зберегла автентичні дерев’яні двері, що, на жаль, є рідкістю у часи повального захоплення пластиком. Велику цінність становлять також дерев’яні сходи в середині будинку.
У 1905 р. цю будівлю купив «Руський клуб» – об’єднання послів-українців у Галицькому сеймі. Планувалося зробити з неї український «Народний дім», але, зрештою, в 1909 р. передано міській філії товариства «Просвіта», яка розмістила тут «Селянську бурсу» – гуртожиток для обдарованих українських гімназистів із довколишніх сіл. За певну плату в ній забезпечувалось проживання і харчування до 110-ти вихованців.
За іншими даними будинок придбав за власні кошти для розміщення там «Селянської бурси» Володимир Янович (1863–1931), відомий лікар-терапевт, голова товариства «Просвіта» в місті Станиславові у 1908–1914, 1921–1931 роках.
До нашого часу дійшло кілька спогадів про «Селянську бурсу», зокрема колишнього учня Станиславівської української державної гімназії Михайла Яськіва: «Селянська бурса багато допомагала біднішим учням. Більшість учнів мали знижки в оплаті, а деякі не платили зовсім. Бідніші учні, які добре вчились, були репетиторами (інструкторами) учнів-бурсаків і за це мали повне безкоштовне удержання. Різні добродійні товариства і приватні особи давали матеріальну допомогу селянській бурсі. Було також окреме товариство допомоги учням. Допомога надавалася в дуже делікатній формі: катехит сам бачив, що кому з учнів потрібно з одягу чи взуття, і давав учневі порученця до кравця чи шевця, які були першорядними майстрами. Селянська бурса містилася спочатку на вулиці Казимирівській (Мазепи), а потім на Липовій (Шевченка) недалеко парку. Я був питомцем селянської бурси, перший рік платив 18 корон в місяць, а з 2-го класу був інструктором…».
Детальний опис «Селянської бурси» у Станиславові міститься у споминах ще одного її вихованця Михайла Дем’янчука: «Я мав несповна 10 літ, як у вересні 1909 року приїхав з кількома іншими товаришами з Надвірної до «Селянської бурси» в Станиславові, що містилася при вулиці Липовій ч. 80. Всіх учнів-мешканців «Селянської бурси» було близько 100 душ. Будинок, де містилася «Селянська бурса», був одноверховою кам’яницею з великою брамою по середині будинку та широким входом. Ним виходилося кількома сходами вгору праворуч і ліворуч до кімнат, що містилися в партері, а далі з правої частини – сходами виходилося на перший поверх. Сходи були широкі та вигідні, мали масивне поруччя. Воно служило меншим бурсакам за «трасу» зсуватися з першого поверху на партер, розуміється, тоді, коли не загрожувала небезпека зловитися під час «забави» кимось зі старших учнів чи й самим настоятелем бурси».
Під час Першої світової будинок зазнав значних пошкоджень. Двічі – у 1914–1915 та 1916–1917 роках – там квартирували російські солдати. Через перебої з дровами вони пиляли дерев’яні підпорки даху, тож він ледь не завалився. Після війни дах довелося переробляти. У 1918 р., щоб отримати кошти для організаційної роботи, керівництво «Просвіти» продало приміщення філії «Селянської бурси». У 1921 р. її значно потіснила приватна жіноча гімназія Українського педагогічного товариства «Рідна школа», якій було передано більшість приміщень.
Організатором і першим директором гімназії був знаний галицький педагог і патріот Никифор Даниш (1877–1954), а з вересня 1927 р. – Михайло Соневицький (1892–1975). За спогадами останнього, «дівоча гімназія «Рідної школи» була школою гуманістичного типу».
Більшість викладацького складу становили вчителі з сусідньої української державної гімназії. Зокрема, гігієну викладав згадуваний вже Володимир Янович, рисунки і каліграфію – художник-графік Осип Сорохтей (1890–1941).
Осип Сорохтей. Атакують ворота (1929)
Найвідоміша випускниця жіночої гімназії – письменниця Ірина Вільде (1927), справжнє прізвище якої Дарія Дмитрівна Макогон (1907–1982). Її батько Дмитро Макогон тут викладав українську мову (1881–1961). Найвидатніший твір Ірини Вільде – роман «Сестри Річинські» у двох томах.
Цитати з книги Ірини Вільде «Сестри Річинські»
Гроші! Прокляті гроші, як вони міняють своє обличчя! Ще недавно були вони для мене тільки «кіно», «морозиво», а потім стали «хліб», «підметка», а тепер вже – «щастя»! Жах! Жах, що якийсь паскудний папірець бере владу над нашим життям, нашим правом на щастя, а ми мовчки погоджуємося з цим.
З рідним домом, як з батьківщиною: половину життя можна прожити на чужині, але до останнього свого віддиху треба мати свідомість, що десь є та батьківщина…
Господь, крім талантів, наділив наш народ ще й великою терпеливістю. Бідкається і нарікає на важкі часи не сам народ, а ті, що їздять на його спині. При цьому вони водночас роблять аж дві корисні справи: відвертають увагу від свого благополуччя і нагулюють собі славу борців за щастя народу.
Гімназію закінчила ще в 1931 р. відома діячка національно-визвольних змагань, пластунка, меценатка Оксана Лемеха-Луцька (1913–2011), авторка спогадів «Стежками юности моєї», «У в’язницях трьох окупантів», «Український жіночий конгрес у 1934 р. в Станиславові», співредакторка «Альманаху Станиславівської землі» (1985).
В українській жіночій гімназії активно діяла скаутська організація Пласт, про яку залишила цікаві спогади Оксана Лемеха-Луцька: «Окрему низку споминів належить присвятити пластовій організації в нашій школі. Засновано її 1921 року дружиною проф. Осипа Левицького, Надією-Уляною Левицькою. … Дівоча гімназія повністю перебрала 12-ий пластовий курінь ім. княгині Романової. … Останньою курінною до розв’язання «Пласту» була Ліда Мак. Початково пластовим одностроєм були: ґранатова спідничка з фалдами, біла блюзка, пластова хустинка. Згодом змінено форму і колір. Так що старша сестра моя Ростислава носила ще ґранатовий, а я вже зелений однострій, що складався з сорочки, спіднички, запинаної на ґудзики, зелених чи чорних руханкових штанців, гостроверхої зеленої шапки, що нагадувала формою шолом галицького князя Осмомисла, пластової синьої хустки та довгої палиці. Нагадуються епізоди з пластового життя, коли пластунки, членки 12-го куреня ім. княгині Романової – збиралися на «впоряд» в ранніх годинах перед або після науки в парку чи на подвір’ї школи, де вивчали марширувати «на струнко», тримати крок, віддавати почесть, орудувати пластовою палицею тощо. Признати треба, що тодішня пластова молодь обох статей була здисциплінована та бездоганно вела себе в зеленосвятних походах на стрілецькі могили, на пластових стрічах, прогулянках. Пошана і дотримування пластового закону, карність, глибока релігійність, любов до батьківщини, патріотизм, що виріс із Шевченкового слова та ще з так недавніх визвольних змагань, – були тими твердими й незаперечними аксіомами пластового світогляду…
Пластова організація була для учениць дівочої гімназії виховною школою, що кристалізувала наші характери. Прогулянки, пластові табори на «Соколі», пластові зустрічі, дружні гутірки – те все було будуючо-конструктивною романтикою нашої молодости. Після розв’язання «Пласту» 1930 року ті ж самі пластунки включалися в лави Організації Українських Націоналістів і жертвами свого молодого життя документували присягу вірности Україні».
У своїх споминах Оксана Лемеха-Луцька пригадує також про митрополита УГКЦ Андрея Шептицького під час відвідування його у літній резиденції, що в Підлютому (тепер Рожнятівський район Івано-Франківської області), коли вона перебувала неподалік у пластовому таборі «Сокіл»: «Він, сидячи на рундуці своєї садиби, привітно усміхався до всіх, обдаровував нас смачними рум’яними яблуками, а табір харчами, як справжній святий Миколай».
Андрей Шептицький з пластунами у Підлютому
Так само у спогадах Оксани Лемехи-Луцької містяться слова глибокої вдячності українській жіночій гімназії та її вчителям: «Закінчуючи мандрівку в минуле, хочеться висловити подяку й дочірню любов тій школі, що передала нам, своїм вихованкам, глибокі моральні і національні основи, що навчила цінити й любити свій народ. А вчителів наших, котрі передали нам своє знання й виховували нас – слід згадати теплим словом подяки та збереженням про них вдячної і вічної пам’яти в наших серцях».
У міжвоєнний період у будинку також містилася невеличка ремісничо-промислова бурса, в якій протягом 1927–1931 рр. жив, навчаючись у школі деревного промислу, майбутній видатний скульптор та графік Григорій Якович Крук (1911–1988), який працював у Німеччині. Основна тема творчості – історична доля України (понад 300 скульптур різного формату); серед скульптурних робіт «Портрет патріарха Йосипа Сліпого», «Монахиня», «Відпочинок», «Селянське подружжя».
Скульптури Григорія Крука
Радянська влада в 1939 р. всі ці заклади позакривала, але за німецької окупації «Селянська бурса» відродилася. Цікаво, що тоді її завідуючим був син Івана Франка Тарас (1889–1971), український письменник, художник і педагог, який проживав недалеко в будинку за адресою вул. Шевченка, 95 (зараз тут міститься обласна організація Національної спілки письменників України) разом із дружиною Катериною і трьома дітьми: Зиновією, Любов’ю, Роландом.
Після завершення Другої світової війни в цій споруді розміщувалися середня школа № 4, ПТУ № 2. У 1995 р. споруду передано Прикарпатському національному університету імені Василя Стефаника, в якій спочатку перебував юридичний, пізніше економічний факультети. Зараз у будівлі знаходиться відділення дошкільної освіти Івано-Франківського коледжу ДВНЗ «Прикарпатський національний університет імені Василя Стефаника».
У 2016 р. на фасаді будинку відкрито меморіальну дошку в пам’ять про героїв, що загинули під час Угорської революції та визвольної боротьби 1956-го року, присвяченої жертвам комуністичних режимів. 10 квітня 2018 р. планується встановлення ще однієї пам’ятної анотаційної дошки Патріархові Київському і Всієї України УАПЦ, Патріархові Київському і всієї Руси-України УПЦ (КП), Первоієрархові УАПЦ в Діаспорі Мстиславу, в миру Степанові Івановичу Скрипнику (1898–1993), племінникові голови Директорії УНР Симона Петлюри, який у 1920–1921 рр. мешкав у будинку на вул. Липовій, ч. 82.
